Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії

Він трохи відкрив двері і пройшов до кімнати. В ній були хороші меблі і великі вікна, зашторені щільною тканиною. Великий стіл з червоного дерева стояв біля вікна, а на ньому лежала книга Дітара про реінкарнацію. Він підійшов до столу і поклав руку на книгу. На краю, ледве був видний напис "Тартарія", він миттєво згадав, що це означає: "Ді-Тар" і "Тар-сіша". Закривши очі, він прислухався.

– Деякий біль незабутній. – Він розплющив очі і знову окинув кімнату.

В каміні тихо догорали поліна. З причинених дверей чувся голос Ганни, вона все ще була в душі і мило наспівувала якусь мелодію. Ханой взяв зі столу книгу і сів у крісло біля самого каміна. Він дивився на вогонь. Маленькі язики полум'я, жадібно поїдали деревину, перетворюючи матерію на світло, яке відбивалося в очах Ханоя. Двома руками він притиснув книгу до своїх грудей. На його очах виступили сльози. Він прошепотів:

– Ти так близько…моя Ануш.

Він обіймав книгу, немов у ній все його життя. Немов нічого, крім цього, ніколи не мало сенсу, і ось тільки зараз воно почало набувати його.

Ханой відкрив першу сторінку, і швидко її прочитав. Очі швидко забігали по чорнильних фразах, залітаючи в його розум і знаходячи в ньому розраду. Тепло стало заповнювати його серце. Щось дуже рідне поверталося додому, в його серце.

– Цар! – Раптом прокричала Ганна з ванни. – Давай виберемо тобі нове ім'я.

Він швидко закрив книгу і притиснув її до себе, ще міцніше і сильніше, немов її спробували в нього відняти. Якийсь інстинктивний страх змусив його це зробити. Книга хлопнула досить голосно, що здалося йому дивним. Дивним виявився не сам звук, а швидше його поведінка. Перша сторінка була прочитана, і йому хотілося, щоб час зупинився. Він був впевнений, що відповідь на питання, що так давно цікавило його, знаходиться перед ним. Притискаючи її до себе, сам не знаючи чому, він вже сумував за нею – своєю Ануш.

Він напружував м'язи рук і сильніше притискав книгу. Ханой ніколи не признається, що вона, любов всього його життя, живе на кожній з цих сторінок. Сльози котилися з його очей, він міг говорити тільки пошепки, бо в горлі вже стояв ком.

– Я шукав тебе в кожному рядку, всіх прочитаних мною книг і зрозумів, що шукав не там. Ти знайшла мене сама. І не в рядках, а в правильно підібраній книзі.

Шум води припинився, і настала тиша. Зрідка потріскувало вугілля в каміні. Цар прислухався до биття серця і чув неймовірний біль та муки в кожному ударі. Орган кровоточив. Сльози, як краплі отрути, падали на його руки, що тримали книгу.

Донісся чудовийий жіночий голос:

– Любий, ми з тобою були в Римі, Парижі, Лондоні, Пітері. Я так закохалася в це життя, життя з тобою, що більше не можу уявити собі іншого. Я мрію побувати з тобою скрізь. Мене вабить Індія своєю древньою культурою, Південна Америка, своїм колоритом і Африка своїм, здавалося б, важким життям. Мені б хотілося відправитися на Гаваї і зникнути з виду хоча б на місяць. Купити будинок на півночі Норвегії. Стрибнути з парашутом, зайнятися дайвінгом. Прочитати якомога більше книг і хоч одну написати. Хочу гнати на машині через цілий континент, зупиняючись на заправках і знайомитись з місцевими жителями. Нічого не боятися. Здійснювати те, про що мріяла з дитинства, і так боялася собі в цьому зізнатися. Я хочу звести храм і допомагати людям. Хочу відкрити благодійний фонд і врятувати хоча б кілька життів.

Ханой мовчав. Мовчав, тому що не міг вимовити ні слова. Від болю його сковувало. Він теж всього цього хотів і хотів цього по – справжньому.

– Хочу любити прекрасного чоловіка. – Продовжувала говорити Ганна. – Тебе, і бути матір'ю наших дивовижних дітей. Я хочу дожити до глибокої старості, і щоб ти був поруч. Мені здається, ти будеш симпатичним старичком. Якщо я проживу таке життя, то вже точно ні за чим не жалкуватиму.

Він слухав і ще сильніше притискав до себе книгу. Книга нічого не вимагає, нічого не дає і нічого не обіцяє. Він дивився в камін, а сльози все ще текли.

– Я тебе вигадав: сценарист, композитор, брехун, що записав тебе, як історію, жарт, ноти. – Він обернув свій шепіт до книги, і здавалося, книга уважно слухала. Він відчував, що вона була, як жива. – Як його продовження: разом з тобою я весь, як свою обіцянку: разом з тобою я хтось.

Зараз він з нею прощався. Він обіймав книгу, немов в ній було все його життя:

– Я нарешті відпускаю тебе. – Видавив він з себе, як останній подих. – Будь щаслива, моя кохана.