Людмила Бердник - Казка про Правдосвіта

зернятка. Такий заповіт…

— Іди чоловіче, — тривожно сказала мати. — Поспішай…

— А коли надійдуть посіпаки з палацу Володаря, що тоді буде? — зітхнув батько. — Ну, та гаразд. Повірю бабі. Хай хоч син стане вільним…

— Та знай, господарю, — озвалася баба, — що козу не можна вбивати. Лиш молока краплю візьми в неї…

Пішов господар. Ждали баба й мати. І диво дивне. Не плакала дитина, дивилася голубими очима на матір, дриґала ніжками, усміхалася.

Надійшла ніч. Почалася гроза. Стало темно надворі. Лише яскраві блискавиці краяли пітьму та в горах котився гучний грім.

— Що ж він знайде в таку негоду? — ламала руки мати. — Ніч горобина, страшно й носа виткнути надвір. Ой, недобра година випала на долю синочка мого!..

Мовчала баба. Очікувала над мисочкою, де була розтерта на борошно маленька зернина.

Аж на світанку вщухла гроза.

А по тому вдерлися до хати посіпаки Володаря. Побачили дитину, зареготалися.

— Ага! Ще один слуга нашому панові, — загукали вони. — Як звати?

— Правдосвітом! — тихо мовила мати.

Благенькі стіни притулку здригнулися від реготу поплічників.

— Правдосвіт! Чи ви чули? Ха-ха-ха! Ну й вибрали наймення! Що ж, хай спробує знайти правду! Ха-ха-ха! Виросте, слугою до Володаря піде! Там йому покажемо правду! А де батько?

Мати й баба мовчали. Посіпаки розлютувалися.

— Втік? Чому мовчите?

— Пішов у гори, — нарешті вимовила мати тихим голосом. — Мені закортіло ягідок.

— Ягідок закортіло? — зловісно скрикнув головний посіпака. — Матиме за ягідки сто бичів по спині. Так і передай. Хай з’явиться до палацу Володаря.

Поїхали лакузи. Скам’яніли, завмерли від суму та горя мати з бабою. Аж після сходу сонця ввійшов до хати господар. Мокрий весь, обдертий, та веселий. В горнятку маленькому подав він трохи молока бабі.

— Маєте. Доля помогла синові нашому. Пішов я в гори. Почалася гроза. Таке ллє з неба, що світа не видно. Я заховався в печеру на горі Вогневиці…

— То печера Горицвіта — давнього героя, — мовила баба.

— Знаю. Ось навіть меча старовинного знайшов там. Бачите? Лезо, як нове, блищить. Держак срібний. Взяв я його, ніби щось в грудях загорілося. І страх пропав. І захотілося мені на волю вільну вирватися, не повертатися в рабство. Та згадав сина. Подумав, що треба знайти козу дику… Дивлюся, аж світиться щось у печері, в темному кутку. Підходжу ближче — то коза очима блимає. Я до неї, до неї. Козю, козю, кажу, козю, козю… Вона нічого. Я погладив її. Мовчить. Тоді я видоїв трохи молочка. Бачте — ваш заповіт, бабо, справджується!

Замісила баба на принесеному молоці борошенце вільного жита, спекла малесенький коржик, дала того хлібця хлопчикові. Дитина поплямкала, проковтнула. І закричала гучно, вимагаючи їсти. Мати пригорнула Правдосвіта, нагодувала. Сумно сказала чоловікові:

— Були посіпаки. Вимагали тебе до двору. Казали, що матимеш сто бичів. Ой горенько наше! Ти ж не витримаєш такої кари, пропадеш, а ми з синком самотні, безталанні залишимось!

Потемнів господар, сперся на меч. Задумався. Карби дум тяжких лягли на чолі. Нарешті стріпнувся, випростався.

— Не бувати цьому. Не торкнеться моєї спини більше палиця підлих лакуз…

— Що ти надумав? — скрикнула з острахом жінка.

— Побачиш!

Кинувся чоловік надвір, сів на коня. Хотів уже повертати до гір. Та скачуть назустріч йому посіпаки Володаря, вимахують нагаями, погрожують палицями. Бачить господар — нема рятунку. Лише на мить задумався він. А потім сильною рукою повернув коня, рушив до напасників. На сонці блиснув стародавній бойовий меч.

Заревли посіпаки. Зарепетували. Повалилися деякі з них на пилюку дороги, спливаючи кров’ю. А інші кинулися круками на сміливця, порубали його кривими шаблями.

Заклякла від жаху мати, дивлячись на те видовище. Не могла вимовити й слова. А баба суворо сказала:

— Пам’ятай про заповіт, жінко. Здійсниться надія народу. Три знаки над сином твоїм Правдосвітом. Народження його освятило вільне молоко, укріпило вільне зерно, шлях його окропила вільна кров. Чоловік твій, взявши меча до рук, став вільним! Бережи сина, жінко!

Пішла баба.

Залишилась мати з маленьким Правдосвітом. Поховала посічене тіло чоловіка. Проливала сльози над могилою. Ходила на панщину сіяти, --">