Олена Степова , Борис Гуменюк , Виктор Трегубов , Максим Музыка , Оксана Чорна , Сергей Сергеевич , Юрий Руденко , Дмитрий Якорнов , Мартин Брест , Серж Марко , Ярослав Матюшин , Елена Суетова , Павел Белянский , Андрей Алёхин - 14 друзей хунты

медитацію через таку дрібницю, як смерть. Продовжуй. Життя, війну, карму. Медитація завжди дає свої плоди. Війна — свої.

31.08.2015

4

Ми не знаємо назви цієї водойми. Навіть не знаємо, це річка чи озеро. Вода тут стоїть чи протікає? Протікає, як люди? Як — ми?

І ні в кого спитати. На цьому березі — ми, на іншому — вони.

Тут заходять у дім, не стукаючи. Тут на твоє: «Агов! Є хто живий?» — оживає лише відлуння.

Тут вікна лежать на підлозі і замість того, щоб дивитися у світ, дивляться у небо крізь продірявлену стелю, а останні вцілілі шибки перетворюються на пісок під твоїми берцями.

Тут яблука в садах падають додолу не тоді, коли прийде час, а коли прилетить міна чи снаряд.

Тут кожен собака біжить до тебе, сподіваючись, що ти — його новий господар.

Ще не так. Тут кожен покинутий собака біжить до тебе, сподіваючись, що то повернувся його старий господар. Дарма, що повернувся з війни.

Люди покинули своїх собак. Напризволяще. Самих на себе. Залишили жити диким звіром, вовком. Але собаки відмовилися ставати вовками. Не втратили віри в людей. Мабуть, лише вони.

На подвір’ї початкової школи розкидані іграшки. Недобудовані піщані замки, мости, залізниці, розтоптані дорослим чоботом, вивернуті ранці, покидані, недочитані, прибиті курявою книжки.

Таке враження, наче діти в одну мить стали дорослими. Раптово відмовилися від свого дитинства. Що мало статися, щоб діти в одну мить перестали бути дітьми?

На цвинтарі покинуті могили. Ніхто не протоптує стежок до своїх мертвих. Мертві — нікому не потрібні у світі, де немає живих.

Коли нікуди йти, коли всі шляхи впираються у перекошені ворота, відчинені навстіж, живі можуть піти до своїх мертвих. Куди йти мертвим? Нікого. Жодної свіжої стежки. Жодного живого сліду. Лише вітер. І шелест сухої трави.

Покинуті тварини, покинуті будинки, покинуті могили, річки без назви. Вона, безіменна, і — ми.

Ми щодня бачимо її обличчя, її випотрошені нутрощі, її відірвані руки, її відтяті ноги, розкидані де тільки можна, її численні прострелені навиліт голови. От тільки імені не знаємо. Називаємо «війною». Першим, що спадає на гадку.

Але це не «війна». На «війну» вона не озивається. На «війну» вона навіть не схожа. Це — щось інше. Без імені. Нетутешнє. Потойбічне. Моторошне і заворожуюче. Ніхто до пуття не знає що.

Вересень 2015 р., с. Водяне

5

Мене з дитинства переслідує дивний сон, командире. Сон, у якому нічого не відбувається, нічого нема, окрім одного пронизливого, моторошного звуку.

Уперше я почув його року десь 75-го, коли ми з пацанами ловили раків за селом, у місцині, яка називається «Панська яма», і знайшли мертвого німця.

То, що це був німець, з’ясувалося згодом. Він мав при собі шмайсера, флягу, похідний ранець, каску відповідної форми і був одягнутий у військове. Мабуть, смерть застала його зненацька. Перебігав річку, наздоганяв чи тікав від когось, не вмів плавати, загрузнув у болоті своїми величезними, важенними чоботами, і болото не відпустило його. Тридцять років пролежав. Чекав на янгола, який знайде і витягне його з цього гнилого болота. Чекав свого. А знайшов мене.

А тоді шестеро хлопчаків, які знайшли мерця, відчайдушно намагалися якнайшвидше вистрибнути з води і дістатися берега. Але це погано виходило. В’язке болото не відпускало — не хотіло нас відпускати. Ми дізналися його тайну. Ми йому сподобалися. Ще й мрець обома мертвими руками тримав нас за босі, посинілі від страху ноги. Було дико страшно. Було дико важко робити кроки. Хто був у взутті — назавжди згубив його. І цей звук, коли висмикуєш із болота ногу, — всмоктуючий, квакаючий, турбулентний, — закарбувався у пам’яті назавжди.

Так звучав страх.

Потім цей звук снився мені з певною періодичністю — як передвісник небезпеки, біди, поки не наздогнав наяву, в Пісках, через 40 років.

Коли почався обстріл наших позицій градами, ми йшли зі штабу на «точку 3», через городи, навпростець, щоб скоротити дорогу. Перший снаряд приземлився від нас за п’ять кроків і зайшов у розмоклу від дощів землю майже повністю. І — не розірвався. Буває таке. Ми стояли й дивилися на нього, наче зачаровані. Секунд зо п’ять. Коли прилетів другий снаряд і впав трохи далі, але теж поряд, ми вже лежали на землі.

І тоді я знову почув цей звук. Турбулентний, --">