Елена Петровна Артамонова - Мрії збуваються

небо, – тихо промовив Дік, – вона була єдиною рідною людиною для мене. За столиком запанувала тиша. Так буває, коли зустрічаються дві самотні душі, незважаючи на вік, стать, соціальний статус і тоді вже непотрібні слова. Дванадцятирічний хлопчик зміг зрозуміти біль дорослого чоловіка, як ніхто інший. Бо ж самотність єднає і притягує близьких один одному людей.

– Завтра о дев'ятій я буду тут, – порушив тишу Олексій Петрович, в повітрі повисли недосказані слова "якщо хочеш приходь". Дік і так це зрозумів, і йому треба було подумати.

– Заверніть декілька булок із собою і налийте свіжого молока в пляшку.

– Добре, Олексію Петровичу, – з повагою відповів офіціант, а вже через декілька хвилин приніс запаковане замовлення.

На прощання Дік потиснув руку Олексію і мовив найщиріше в світі:

– Дякую. Чоловік мовчки вручив хлопчику пакет і кивнув головою на прощання. Весь вечір Дік був сам не свій, думки постійно поверталися до Олексія, він боявся якось подвоху. Безкорисливих людей не існує, це хлопчина вивчив, як Отче наш. "А раптом це пастка, щоб заманити обірванця в сіті і здати на органи", – піддавався сумним думкам Дік, – хоча Олексій йому, дійсно, сподобався. «Добре, – вирішив він для себе, – піду ще завтра і пора закінчувати це дивне знайомство".

Ранок видався сонячним і в той же час морозним, щоб собі не придумав Дік. Але він дуже квапився, боючись, спізнитися. А ще намагався швидко ходити чи бігти аби тільки холод не пронизував дитяче тіло. Як він ще не захворів при такому житті, він й сам не знав, може, все-таки янголи берегли його. Біля булочної вже стояв Олексій і неквапливо курив сигарету, тільки-но Дік підійшов, він мовив:

– Ніколи в житті не курив цю бридоту, а останнього часу не знаю, куди діти руки, – чоловік говорив так буденно, наче вони були справжніми друзями, – тримай це тобі. – Олексій простягнув хлопчині великий пакет.

– Що це? – запитав геть приголомшений Дік.

– Теплі речі для тебе, – почав пояснювати чоловік, – в магазині сказали, що все повинно підійти.

– Бери, – суворо сказав Олексій, побачивши внутрішні коливання в очах хлопчика.

– Навіщо ви все це робите? – наважився запитати Дік, а в самого аж руки від холоду почали труситись.

– Ходімо в середину – поговоримо. Все повторилось по-вчорашньому сценарію: офіціант з повагою прийняв і приніс замовлення, Дік із задоволенням захрустів свіжими булками та запив гарячим чаєм. Весь час Олексій мовчки дивився у вікно і піддавався своїм невеселим думкам, через що на мужньому обличчі залягли зморшки.

– Я не благодійник, – раптом почав він порушивши тишу, – вперше побачивши тебе, мене вразила величезна безнадійність в твоїх очах. Протягом року, коли моя дружина повільно вмирала, я бачив таку безнадійність у моїх очах, дивлячись кожного ранку в дзеркало.

– Ви мене пожаліли, – з якоюсь агресією запитав Дік і вже набрав повний рот повітря, щоб висказати все що він думає про жалість. Але і слова не встиг вимовити через майже веселий сміх Олексія:

– Хлопчина, зі всіх моїх знайомих ти один заїкнувся про жалість, – вимовив чоловік вже досить серйозно, – повір мені, мене зовсім не турбують проблеми інших людей.

– Так чому ж допомагаєте мені? Давали їжу протягом трьох місяців. Покликали в булочну. Речі принесли.

– Сам не знаю, – все так само серйозно мовив чоловік, – ти викликав в мене емоції, яких в мене вже давно не було. Ти в школі навчався? – раптом запитав він.

– Так, до шостого класу, – Дік зітхнув і відвів очі вбік, – а зараз ось… Не знав, як і назвати своє життя, чомусь так соромно стало за себе перед цим чоловіком.

– Хочеш вчитись далі?

– Дуже! Але ж подивіться на мене, яка там школа..

– Ким хочеш працювати в майбутньому? – не звернув уваги на останню фразу хлопчика Олексій.

– Інженером, – тихо, але не роздумуючи відповів Дік, – мріяв ще коли мама була жива.

– Ось бачиш ми з тобою дуже схожі, – здивовано сказав чоловік, – я зостався один в цьому світі, маю тільки хорошу роботу інженера на заводі.

– Так ви інженер? – захопливо перепитав хлопчик, забувши і про свій страх, і про недовіру, і людську користь.

– Так, – посміхнувся Олексій, – хочеш побувати в мене на роботі?

– Хочу, – одразу відповів хлопчик, не встигши і придумати ніяких відмовок.

– Наш завод проводить екскурсії для школярів, – кинув задумливий погляд на Діка чоловік, – хтось з рідних є?

– Немає, – тихо відповів --">