Андрiй Якович Чайковський - За сестрою

Андрiй Якович Чайковський
За сестрою
(Оповiдання з козацької старовини)

I

На правому березi рiки Самари, яких десять миль вiд Днiпра, лежало українське село Спасiвка. Даремно шукав би хто його в теперiшню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато iнших тогочасних українських осель.

Спасiвка не вiдрiзнялася своєю долею вiд iнших осель. Так само була подiбна своїм зверхнiм виглядом до iнших осель: такi самi хати з дерева та глини, вкритi соломою або очеретом.

Хати стояли рядком вiконцями на пiвдень, оточенi огородами та садками. Посерединi села великий майдан, де стояла невеличка дерев'яна церква, а побiч неї вбоге попiвство.

Не було тут видко якоїсь заможностi. Кожний клав таку хатку, щоб легше перед холодом i спекою захиститися, а бiльш нiчого. Нiкому не снилося будувати гарних домiв з хоромами, бо нiхто не знав, що завтра станеться, чи його праця вiдразу не спопелiє. То були страшнi часи татарських набiгiв на Україну.

В тих часах вибирали люди пiд свої оселi такi мiсця, якi, на їх гадку, давали б найпевнiший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигiднiшi умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а вiдтак близько лiсу або очерету, де б на випадок татарського набiгу найбезпечнiше скритися та втекти вiд поганської неволi.

Спасiвку заложили на тому мiсцi, бо там найшли цiлий терневий гай, та й до Днiпра було недалеко, а там росли великi лiси, звiдкiля можна було набирати досить дерева.

Першою роботою спасiвчан, що тут поселилися, було пробувати серед терневого гайку крутi стежки та покопати ями на сховок свойого добра на випадок якогось татарського набiгу.

Розмеживши вiдтак землю на оселi, вони обставились густим дубовим частоколом.

Ця праця тривала кiлька рокiв, заки хати стали готовi й село розжилося як слiд.

Спасiвчани зайшли сюди з-за Днiпра, також по татарськiм погромi, а що станули на тому мiсцi на самого Спаса, то й прозвали своє село Спасiвкою.

В той час, як починається наше оповiдання, Спасiвка була вже старшим селом. Вказували на це старi, зеленим мохом порослi стрiхи, втоптанi вулицi, стара церковця i чималий цвинтар iз дерев'яними, почорнiлими вiд старости похиленими хрестами; а далi навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасiвчани дуже радiли, бо це також спиняло доступ до села незгiрш частоколу. Лише двi прогалини були на противних кiнцях, зачиненi воротами.

Спасiвчани жили тут, наче в якiй фортецi. Були вони козацького роду, то й розумiли вагу небезпеки й були настiльки обережнi, що на кожну нiч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб їх ворог не напав зненацька.

До того вони ще умовились iз сусiднiми селами, щоб у кожному були на поготiвлi бочки iз смолою, якi на випадок татарського набiгу треба запалити й так остерегти iнших перед небезпекою.

Такий лад завiв у селi старий досвiдчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрiм уже давно лежав у сирiй землi, то спасiвчани й дальше придержувались тих звичаїв.

Та якось спасiвчанам до тої хвилини жилось безпечно. Чи Спасiвка не лежала на татарському шляху, чи з якої iншої причини, досить, що до тепер нiщо її не тривожило. Спасiвчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили гарнi сади.

В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством. Iз цього виходило, що було їх мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.

Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i з того були в усiх у великiй пошанi.

Рiдня Судакiв у той час складалася з старого дiда Андрiя - яких 70 рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки Ганни.

Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.

Другому синовi Павловi було п'ятнадцять, а дочцi Ганнi тринадцять рокiв. Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися Степан iз жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його їздити на конi, кидати списом та арканом, стрiляти з рушницi та з лука й орудувати шаблею.

В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, їх звичаї та про походи й пригоди iз свого життя.

Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак бої з татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то --">