Дмитро Андрійович Фурманов - Чапаєв

скріпляла хрипка октава.

— Ну, як же не сурйозний: Колчак от, він пре щосили. Бач, і на Уралі незлагоди почалися…

— Ехе-хе, — зітхнув стйриган, маленький, щупленький дідок у кацавейці, перемерзлий, зморщений, як гриб.

— Так… Як-то воно діла наші теперечки підуть, так уже погано все стало, — поскаржився нудний, сумний голосок.

Йому відповіли серйозно й суворо:

— Хто ж їх знати може; діла самі не ходять, водити їх треба. А ось тобі перше діло — тисяча-бо молодців!.. Це, брат, діло — і велике діло, ве-елике!.. Чути в газетах он — робочих мало по армії, а треба… Робоча людина — вона тямущіша буде за всякого іншого… За прикладом недалеко ходити — Павлушку візьми, Лопаря, — кам'яний, можна сказати, чоловік… І голову має — не пропаде, не бійсь!

— А хто ж каже, звісно…

— Та не те що чоловіки, — ти ондечки на Марфушку на Кожану глянь, теж не тараня молодиця. Іншому, либонь, і чоловікові носа наставить.

Марфа, ткаля, проходячи поблизу й почувши, що мова йде про неї, швидко обернулась і підійшла до гурту. Широка в плечах, широка з обличчя і з широко розкритими голубими очима, трохи конопата, вона на вигляд здавалася значно молодшою за свої тридцять п'ять років. Одягнена в новий солдатський костюм: штани, чоботи, гімнастерка, волосся підстрижене, шапка зсунута аж на потилицю.

— Так мене чого тривожиш? — підійшла вона.

— Чого тебе тривожити, Марфушо, — сама прийдеш. Кажу от, не молодиця в нас Кожана, а кобила безсідельна…

— Тобто я кобила?

— Ну, а хто ж іще? — І враз змінив жартівливий тон. — Кажу, що на воїна ти дуже годяща… от що!

— Годяща не годяща — треба…

— Зрозуміло, що треба… — Він хвилинку помовчав і додав: — Ну, а там — як?

— Що — як? —

— Діла всякі свої?

— Що ж діла… — розвела руками Марфуша. — Дітей у притулки порозтикала, куди їх подінеш?

— Куди подінеш… — співчутливо озвався і співрозмовник. І, важко перевівши дух, сказав співчутливо, мов видихнув з грудей: — Ну, побережемо, побережемо, Марфушо, а ти не турбуйся: побережемо… їдь спокійна, що вже нам тут і робити, як не за вас працювати?.. Прийде, може, час — і ми тоді… га?

— Та от же… — кивнула Марфа, — та й найпевніше, що так воно буде… на одному загоні хіба можна заспокоїтись?.. Неодмінно буде.

— І хлопці, здається, теє,— мотнув головою співрозмовник на вагони.

— Чого ж їм, — відповіла Марфа. — Тільки б їхати, чи що, скоріше: ждати, кажуть, набридло. їхати та їхати — одно чути, чого марудитися?.. Е-гей, Андрєєв! — гукнула Марфа до когось. — Про відправлення що там балакають?

Петербурзький слюсар, який' оце недавно приїхав у Іваново, двадцятитрьохлітній юнак із сумними темно-синіми очима, з блідим обличчям, стрункий і гнучкий, з комунаркою на голові, в потертій коричневій шинельці,— це Андрєєв! Підходить чітким кроком, наче на доповідь; порівнявся, цокнув каблуками, взяв під козирок і, без жодної усмішки, впритул дивлячись на Марфу чудесними серйозними очима, відрапортував:

— Маю честь доповісти вашому превосходительству: поїзд вирушить через сорок хвилин!

Марфа смикнула за рукав:

— Прощатись будемо чи ні? Хлопці ждуть, — слово б треба прощальне абощо… Де Кличков? Де це він подівся?

Андрєєв знову взяв під козирок і тим самим незворушним

тоном відрубав:

— Пузо чаєм прополіскує, ваше превосходительство!

Марфа вдарила по руці:

— Кинь ти, чортяко, здурів, чи що? Диви, генерала собі якого знайшов…

Він миттю стрепенувся і до Марфи чистим, дзвінким, «своїм» голосом:

— Марфочко…

— Га?

— Марфочко, а сама ти… гм!

Андрєєр виразисто скривився, закопиливши губи й вирячивши очі.

— Чого це? — глянула на нього Марфа.

— Відчикрижиш, певне, що-небудь.

Але Марфа нічого не відповіла, підвелась навшпиньки, подивилася над юрбою:

— Та он і самі йдуть, здається…

Ті, що стояли поблизу, теж підвелися, шиями витяглися туди, куди дивилася Марфа. Там ішли троє, оточені тісним кільцем. Виразніше виділявся Лопар — з чорним довгим волоссям, блискучими очима, вирокий, худий. Він ішов і плутався, наче сам собі ногою на ногу наступав, — вайлуватий такий, незграбний.

Поруч нього Олена Куницина, ткаля, дівчина двадцяти двох років, яку так любили за просту, за розумну мову, за ясні думки, за голос гарний і міцний, що його чули так часто на мітингах. Вона ще не в комунарці — запнута хусткою; не в солдатській шинелі, а в чорному легенькому пальтечку, — і --">