Тарас Антипович - Брат-гурман. Новела для вільного скачування

Тарас Антипович

Брат-гурман
(новела)
Міністр вийшов із машини, підтягнув живіт, вдихнув повітря Конча-Заспи
з нотками розпеченої хвої. Сонце пекло немилосердно, здавалось, навіть тінь
дерев горіла о цій порі. Крізь темні окуляри він бачив перед собою стару дідову
номенклатурну дачу, дорого причепурену ззовні, але всередині – там, за
важкими шторами – повну розтерзаної чорноти. Моторошне передчуття зустрічі
дисонувало з яскравим полуднем.
На ґанку міністра вже чекав квадратнопикий охоронець. Ще один ґевал
сидів за відео-пультом. У вітальні горіло приглушене світло. Чергова медсестра
схопилася з крісла зі своїм пластмасовим виразом обличчя напоготові.
- Як Алік? – міністр окинув оком манекенну красу медсестри.
- Альберт Павлович… імпульсивний, як завжди, – ухильно
відповіла вона.
- Дезінфекцію давно проводили?
- Вчора. Але в самій клітці він не дав. Ви ж знаєте, як із ним
важко…
Міністр якусь мить потоптався коло орденоносного дідового портрета, що
висів на стіні. Дід відсидів усю війну в тилу і під кулями не виконав жодного
солдатського па, зате добре знав Щербицького й користався пошаною всього
тогочасного керівництва республіки. Внук-міністр дивився на нього з-під лоба і
цим ритуалом не так ушановував пам’ять покійного, як безвольно тягнув час.
Нарешті він зітхнув, узяв із рук медсестри поліетиленові бахіли й натягнув їх
поверх своїх лакованих туфель. Підскочив охоронець, задрав масивний килим і
відчинив важкий люк у підлозі.
- Далі я сам, – скомандував міністр і почав спускатися крутими
східцями у сховище.
Від бетонних стін повівало холодком. Лампи лили рафіноване біле світло.
Короткий коридор закінчився, і перед очима виникли важкі двері-купе. Міністр
просунув руку в непримітний закамарок, підняв кришку, що прикривала
цифрову панель, набрав код. Двері повільно посунули вбік. Перш ніж
переступити поріг, він прислухався. Було тихо і темно. Можливо, брат спав. У
ніс ударив солодкавий присмак дохлятини.
- Заходь, Вітя, почувайся… – долинуло з напівтемряви.
Молодший брат Альберт завжди недоговорював оте звичне гостинне
запрошення. «Почувайся»... Міністр ледь-ледь здригнувся, ступив один крок
уперед і два кроки ліворуч. Знайшов аналогічну внутрішню панель, набрав код,
і двері за ним зачинилися. Він поклацав умикачами. Світла побільшало, і
сховище стало видно повністю. Це був бетонний мішок, перегороджений навпіл
міцними ґратами від підлоги до стелі. Крізь ґрати виднівся обжитий братів
куточок із ліжком, столом і шафою для книг, де чільне місце займав «Граф
Монте-Крісто».
Санвузол не був відділений ні стіною, ні ширмою, щоб усе проглядалося
наскрізь. Тому унітаз і невелика ванна непристойно бовваніли в куті. Прямо на
підлозі купою лежали довгі кості із залишками м’яса впереміш із
використаними серветками. Кілька непомітних камер – міністр знав це –

невпинно передавали зображення сховища на пульт охорони. Так, принаймні,
було спокійніше.
- Як ти? – міністр наблизився до ґрат.
Двадцятишестирічний Альберт сидів на краю ліжка в спортивних штанях,
стуливши коліна, наче від холоду. Майка звисала з його худих пліч, а рідкувата
брудна борода робила його схожим на вбогого дячка з роману Достоєвського.
На вигляд йому можна було дати значно більше, ніж 26. Однак ця видима
слабкість була оманливою. Міністр прекрасно знав, яку шалену силу може
демонструвати його молодший брат під час нападів люті.
- Як бачиш, у нашій норі без новин. А як у тебе? Як Ольга, діти? –
удавано ввічливо озвався той.
- Алік, я поговорити прийшов.
- Бачу, що з порожніми руками! – визвірився брат.
- Алік, ти забив на себе. Не даєш прибирати, не підпускаєш
медсестру. Ми ж домовлялися!..
- Домовлялися!? Пішли ви, садисти! Ми домовлялися про свіжину,
а що я їм!? Скажи, що я їм, Вітя!?
Альберт зірвався на ноги, вихопив із купи одну кістку і просунув її між
пруттям так спритно, що старший брат ледве встиг відсахнутися. Віктор
поправив зачіску.
- Алік, заспокойся.
- Ти брата за всеїдну тварюку маєш!? Думаєш, я фуфло не
відрізняю?
- Добре. Це мавпа, яка жила тут недалеко – на дачі екс-прем’єра. У
нього там звіринець для внуків. Вона втекла звідти, а наша охорона
підібрала. Ти схавав високопоставлену мавпу, старий. Даремно тобі не
сказали, – посміхнувся Віктор примирливо.
- Мені насрати, чия це була мавпа! Це нічого --">