Тарас Антипович - Брат-гурман. Новела для вільного скачування

не міняє. Я сказав тобі
– не грайся в цю херню із замісною терапією! Дарвін облажався, ми з
мавпами не родичі, я ж знаю на смак! Оооо. Як тобі пояснити… Ти
пробував коли-небудь соєвий гуляш?
- Ні.
- Ну, то хай Ольга тобі подасть. І порівняєш із телячим. Соя, як і
мавпятина, – це гастрономічний злочин, це принижує людську гідність…
- Алік, нам треба залягти на дно. Я не можу так часто для тебе
діставати. Блядь, я – міністр екології, я публічна особа! А після останніх
випадків піднявся шум. Вони не розібралися, звідки все йде. Поки що.
- Випусти мене звідси, я сам знайду собі… Буду обережний.
- Алік, ти не контролюєш себе! Ти сам серед людей і дня не
протримаєшся. Після того, що ти зробив із батьками, я не можу. Я
просто… не можу… Ти знаєш, мудак, як важко було зліпити легенду, що
мій брат розбився з мамою і батьком в автокатастрофі!? Ти помер для
світу, щоб хоч якось жити далі! – зашипів Віктор.
- Це не життя. Краще пристрель мене зразу! Ну, чим я перебивався
в останні тижні!? Цей бомж прокопчений… Гірше іржавої тараньки – всі
чакри забиті, лімфовузли повилазили, шкіра – як решето. Плюс гонорея
запущена. Тільки гомілки іще годилися, бо, видно, багато пішки ходив.
Ти не уявляєш, яке це засмічення моєї карми! Потім ця проститутка, та
ще й наркоманка. Де ви її нарили!? Хоч би їй детоксикацію попередньо
зробили, крапельницю з глюкозою поставили. Я після неї два дні блював.

Я задихався, як безкрилий Ікар на піску. Зрозумій нарешті – це не
простий консюмеризм, як у вас. Я маю чути у свіжині якісь духовні
горизонти! А ви… ви ще нижче мене опустили – підсунули цей мавпячий
ерзац!
- Зараз іншого нема. Все у цьому світі ерзаци, – утомлено проказав
Віктор.
- Ти раніше діставав! У тебе ж купа підневільних служак. Я от
пам’ятаю ту секретарку з родимкою. Аура була – словами не передати!
Стегно, як у ангела небесного… – оскалив жовті зуби Альберт.
- Коли то було! Я ще в управлінні земельних ресурсів сидів. У неї
були супер-характеристики, дві освіти… Тільки з універу. Я навіть не
спав із нею. Чиста була, як сльоза. А теперішня моя секретар-референт
сама під мене стелиться: «Віктор Павловіч, я нє протів, єслі ви будєтє
внімательнєє ко мнє, чєм к супругє». І п’є на фуршетах, як сатана –
заступників моїх перепиває. Фу, курва!
- Вітя, постарайся – ти ж брат. Я хочу їсти порядних людей!
Достойних! Тільки достойних – чуєш!
- Де я тобі їх візьму в цій країні!? У дев’яностих вижили всіх
принципових, у двотисячних – помірно безпринципних. Тепер завели
чисте кримінальне бидло. Кругом одні виродки на всіх рівнях. Нікого
тобі тут їсти, Алік, нікого…
- Ех, душа болить за Україну! – Альберт судомно вчепився обома
руками в ґрати. Його бліде лице з темними западинами попід очима
завмерло.
Віктор відчув різкий жаль до брата. У гнилуватому, спертому повітрі
сховища стояло затамоване вовче виття.
- Алік, треба потерпіти. Криза. Вся країна затягує пояси. Я
домовився, щоб нам передавали живих шимпанзе. Чартером із Конго.
- Пішов ти!
- Алік!
- Сука ти така, я здохну без нормальної свіжини! – затряс клітку
Альберт.
- Ну то їж мене! На! Більше нема що тобі дати! – Віктор просунув
долоню в квадрат між сталевим пруттям – лише для того, щоб
обеззброїти брата в цій малоприємній суперечці.
Повисла пауза. Очі Альберта перестали кліпати. Двоє чули своє важке
дихання... І раптом старший брат заревів від болю. Він насилу вирвав свою руку
з Альбертових щелеп і відскочив назад. Із ребра долоні юшила кров.
- Тиииии!!! – тільки й міг вимовити міністр.
Він, ревучи, підбіг до панелі, що відкривала двері, з другої спроби ввів
код. Охоронці вже гриміли сходами, бачивши всю ситуацію на своєму екрані.
- Вітя, а в тебе люмпенська аура! – викрикнув Альберт, метаючись і
хижо чвакаючи ротом. – Ти не був таким! Вітя, я страждаю з тобою!
Життя осквернило тебе!
- Транквілізатор, бля, сюди! Де сестра??? Живо приспіть його! –
рявкнув Віктор.
Жінка-манекен на ходу розкривала свій кейс. Двоє охоронців відімкнули
клітку і схопили брата-гурмана, що тіпався в істериці. На його закривавлений
рот наклали сталевий намордник і защепили на потилиці. Тепер медсестра
могла підготувати ін’єкцію. Плавними холодними руками вона підняла шприц

на рівень очей, випустила з голки маленьку цівку рідини й увігнала її у
вивернуту шию антропофага.
- Я покажу тобі люмпенську ауру, гнида! Три --">