Користувач Windows - Повість про Араґорна й Арвен
Название: | Повість про Араґорна й Арвен | |
Автор: | Користувач Windows | |
Жанр: | Фанфик | |
Изадано в серии: | неизвестно | |
Издательство: | неизвестно | |
Год издания: | - | |
ISBN: | неизвестно | |
Отзывы: | Комментировать | |
Рейтинг: | ||
Поделись книгой с друзьями! Помощь сайту: донат на оплату сервера |
Краткое содержание книги "Повість про Араґорна й Арвен"
Аннотация к этой книге отсутствует.
Читаем онлайн "Повість про Араґорна й Арвен". [Страница - 3]
Тоді Араґорн попрощався з Елрондом із любов’ю, а наступного дня, сказавши «прощай» матері, дому Елронда й Арвен, вирушив у глушину. Тридцять років він боровся там зі Сауроном. Він став другом мага Ґендальфа, з яким пізнав глибини мудрості. Чимало небезпечних подорожей здійснив із ним Араґорн, та минали літа, й частіше він мандрував один. Важкими й довгими були його дороги, й лице його видавалося суворим, коли він не посміхався. Та виглядав він людиною, вартою почестей, королем-вигнанцем, якщо не приховував цього. Бо подорожував він у багатьох іпостасях і славу здобував під багатьма іменами. Він їхав верхи у війську рохиримів і бився за Владаря Ґондору на землі та на морі. Та в часи перемог він зникав для Людей Заходу й ішов на самоті далеко на Схід і глибоко на Південь, пізнаючи там серця людей, злі та добрі, і викриваючи змови Саурона.
Таким чином він перетворився на наймужнішого чоловіка з-поміж живих, умілим в їхніх ділах, мудрим в їхніх знаннях, та, проте, – вищим за них, бо він був сповнений мудрості ельфів, а коли очі його починали палати вогнем, не багато було таких, хто міг той вогонь витримати. Час зробив обличчя Араґорна печальним та суворим, але надія ще жевріла десь глибоко в його серці., та й радість часом починала струменіти з нього, як джерело в скелях.
Коли Араґорнові сповнилося сорок дев’ять років, трапилося так, що він повернувся зі зловісних країв на темних кордонах Мордора, де знову поселився Саурон, плекаючи там свою злість. Араґорн був стомлений і бажав повернутися у Рівенделл, щоб хоч трохи відпочити перед наступними мандрами у далекі країни. Дорогою він минав Лоріен і Владарка Ґаладріель запросила його до цього прихованого краю.
Там, у родичів своєї матері, знову жила Арвен Ундоміель. Та Араґорн не відав про те. Майже не змінилася вона, бо роки смертних проходили повз неї, та обличчя її стало сумним і тільки зрідка було чути тепер її сміх. Араґорн натомість був у розквіті духовних та тілесних сил. Ґаладріель наказала йому скинути дорожній костюм, й вбрала його у сріблясте й біле, дала сірий ельфійський плащ, а на чолі в нього тепер палав ельфійський берилл. Тепер він вже не був схожий на Людину, але виглядав як Ельфійський володар з Островів Заходу. Й так сталося, що першою побачила його після довгої розлуки Арвен. І коли він йшов їй на зустріч під деревами Карас-Ґалодону, всипаними золотим цвітом, вибір вона зробила й доля її визначилася.
Не довго блукали вони разом полями Лотлоріену – зближався час розлуки. І ввечері дня літнього сонцестояння, Араґорн, син Араторна, й Арвен, донька Елронда, вийшли на вершину прекрасного пагорба Керин-Амрот, і ступали там босоніж по вічно зеленій траві, а еланор і ніфреділь стелилися до їхніх ніг. І там, на пагорбі, вдивившись у Пітьму на сході і в Присмерк на заході, поклялися вони одне одному у вірності, й щастя охопило їх.
Тоді промовила Арвен:
– Темною є Пітьма, та серце моє переповнює радість, бо ти, Естел, будеш одним з-поміж тих, чия звитяга розсіє її.
Й відповів Араґорн:
– На жаль! Не маю я дару передбачити це. Та твоя надія – моя надія. Пітьму не приймаю я зовсім. Але й Присмерк не для мене, моя панно. Бо я смертний, і якщо ти будеш вірною мені, Вечірня Зірко, ти так само відкинеш Присмерк.
Довго стояла вона нерухомо, як біле деревце, а потім сказала нарешті:
– Я буду вірною тобі, Дунадан, й полишу Присмерк. Та там земля мого народу і відвічний дім моїх пращурів.
Арвен-бо ніжно любила свого батька.
Коли ж Елронд дізнався про рішення доньки, він не зронив жодного слова, хоча серце його обійняв смуток і нелегко було йому витримати долю, якої він давно боявся. Та коли Араґорн знову з’явився у Рівенделлі, Елронд покликав його до себе й сказав:
– Сину мій, настав той час, коли надія затуманилася, і я не маю змоги бачити майбутнє. А тепер і між нами тінь пролягла. Можливо, так вже призначено мені: своєю втратою відновити царювання людей. І тому, хоч я й люблю тебе, та кажу: Арвен Ундоміель не віддасть своє життя за нікчемність. Вона не буде нареченою Людини, меншої за Короля Ґондора й Арнора. І тоді навіть наша перемога принесе мені тільки смуток і розлуку, та тобі – надію на швидкоплинну радість. На жаль,
--">