Користувач Windows - Повість про Араґорна й Арвен

сину мій! Лякає мене те, наскільки важкою може виявитися для Арвен Доля Людська.

Більше вони про це не говорили. Араґорн знову вирушив у глушину – на зустріч із неймовірними небезпеками та важкою працею. Й поки на світ сходили тінь і страх поширювався Середзем’ям, а сила Саурона росла й вежі Барад-Дура здіймалися чим раз вище, Арвен залишалася в Рівенделлі й подумки наглядала за далекими мандрами Араґорна. З надією створила вона для нього велику королівську хоругву, відкрито підняти яку міг тільки той, хто проголосив би себе Володарем Нуменорців та Спадкоємцем Еленділа.

По якомусь часі Ґілраена з дозволу Елронда повернулася до свого народу в Еріадор й жила там самотньо. Не часто вона бачилася з сином, який поневірявся в далеких країнах. Та якось Араґорн повернувся на Північ, він прийшов до неї, а вона сказала:

– Останньою стане наша розлука, мій сину Естеле. Роки турбот зістарили мене, як звичайну людину, й я більше не можу змагатися з темрявою нашого часу, що стає густішою над Середзем’ям. Незабаром я покину його.

Араґорн спробував заспокоїти її словами:

– Але за темрявою може прийти світло. І якщо так, то ти побачиш його і зрадієш.

Та вона йому відповіла таким ліннодом:

– Оннен і-Естел Едаїн, у-гебін естел анім. (Я дала Надію Дунаданам, собі ж не залишила надії.)

Й Араґорн відійшов із важким серцем. Ґілраена померла ще до настання весни.

А час наближався до Війни Персня. Про це розказано вже в інших повістях: як відкрився непередбачуваний спосіб здолати Саурона і як збулася безнадійна надія. І сталося, що коли поразки, здавалося, вже не уникнути, Араґорн прибув з моря і розгорнув хоругву Арвен у Битві на Пеленнорських Рівнинах. Й у той день його було проголошено королем. Тоді нарешті, коли все було позаду, він став дійсним спадкоємцем своїх прабатьків і прийняв корону Ґондора й скіпетр Арнору. А в день літнього сонцестояння року падіння Саурона він отримав руку Арвен Ундоміель, й вони взяли шлюб у місті Королів.

Так закінчилася Третя Епоха – перемогою й надією, та найсумнішою з усіх печалей цієї Епохи стала розлука Елронда й Арвен, яких розлучило Море й нездоланна доля. Коли Великий Перстень був знищений, а Три інших втратили силу, Елронд відчув велику втому й залишив Середзем’я, щоби ніколи вже не повернутися. Арвен стала смертною, та призначено було їй долею жити доти, доки не втратить всього, що було їй даровано.

Королевою Ельфів та Людей прожила вона з Араґорном сто двадцять років у великій славі й блаженстві. Та ось Араґорн відчув, що старість його вже близько й зрозумів він, що прийшли до кінця його роки, хоч і були вони довгими. Сказав тоді Араґорн до Арвен:

– О Пані Вечірня Зірко, найпрекрасніша та найкоханіша у всьому світі! В’яне моє життя. Згадай! Ми збирали, ми витрачали, й ось вже близько час, коли треба сплатити борги.

Давно Арвен передбачила це й зрозуміла його відразу. Та горе проте охопило її.

– Отже, мій пане, ти зарано залишаєш свій народ? – запитала вона.

– Не зарано, – відповів він. – Бо якщо я тепер не піду, то буду змушений зробити це незабаром. А Елдаріон, наш син, вже став дорослим і може бути королем.

І по тих словах Араґорн пішов у Дім Королів на Вулиці Мовчання й ліг на ложе, приготоване для нього. Там попрощався він з Елдаріоном і передав йому крилату корону Ґондору й скіпетр Арнору. Потім всі залишили його, а Арвен стала біля його ложа. І вся її мудрість та знатне походження не змогли втримати її від мольби до нього залишитися ще трохи. Її дні не обтяжували її. Так спробувала вона гіркоти смертності, яку прийняла.

– Пані Ундоміель, – сказав Араґорн, – направду важким є ця мить, але ж вона була передбачена у той день, коли ми зустрілися під білими березами у саду Елронда, де тепер нікого не побачиш. І на пагорбі Керин-Амрот, відкинувши Пітьму та Присмерк, прийняли ми цю долю. Розваж сама, моя кохана, чи ти дійсно хочеш того, аби я чекав, поки не зсохнуся й не впаду зі свого високого трону, безпомічний, стративши ґлузд. Ні, владарко, я – останній з Нуменорців й останній Король Предковічних Днів. І мені було дане життя втричі довше від людей Середзем’я, але й милість піти за власним бажанням й повернути дар. Тепер я засну.

Я не потішаю тебе, бо такий біль на колах цього світу не можливо втішити. Та останній

--">