Яр Славутич (Григорій Жученко) - Моя доба

Нехай ми замкнені були в вагоні, -

Несли нас крила в синяві бездонній.

27

На мить коротку, велемовну мить, Себе побачили ми в давній Січі; На мить почули, як Дніпро шумить; На мить зайшли в паланки таємничі…

- Послухай, Грицю, в грудях клекотить, -

Максим промовив, глянувши у вічі.

І я, зиркнувши на горбатий ніс, В умі поклявсь - воскреснув Кривоніс!

28

Та наші мрії, марива жадані,

Урвав мій батько стогоном тяжким.

Блідий, недужий, вдарений зарані

Нагана тилом, корчився й жарким

Чолом з одчаю бився у конанні.

О рідний батьку! Словом нелихим

Тебе, в хворобі, не картав з принуки, Хоча й соромивсь я твоєї муки.

29

Два дні й дві ночі стугоніли шпали

І телеграфні плакали дроти;

Два дні в полях вагони потопали, Насилу змігши даль перепливти;

Дві ночі в’язні на підлоозі спали, Не відаючи долі, ні мети,

Аж поки потяг, полоз нетверезий, Не стрінув курські крижані берези.

30

О білокорі! Вас я не злюбив.

Вас, вид Москви, зненавидів до гиді, Коли побачив ваш вихрастий звив; Ваш білий холод на зеленім виді

Мене до болю кригою вразив,

Бо за дитинства, що не знало ниді, Я звик до теплих, лагідних тополь

Серед південних осяйних роздоль.

31

- Прощай навіки, рідна Україно! -

Хтось молитовним голосом прорік.

Як водоспад шалений, безупинно

Шугав по жилах запальний потік; І я запрагнув злитись воєдино

З тобою, краю мій, навік, навік: Мигнули в думці поклики до втечі, Коли спустився білгородськи вечір.

32

Під гору потяг уповільнив хід, Немов спочити гоувався гоже.

Тоді не змовчав молодавий дід: “Тікайте, хлопці! Хай вам Бог поможе!

Тримайте гордо український рід!”

Дошки підважуючи, звав хтось: “Боже!”

Удар - і дах, підрізаний ножем, Відкрив нам отвір над чужим кряжем.

33

Недужий батько, звівся наді мною: “Нехай, мій сину, Бог благословить!” -

Перехрестив тремтячою рукою,

Підняв плечі - й за коротку мить

Я вже летів комітьма головою

З вагона даху на ялини віть,

Що - наче мати - злегка підхопила й

На грунт поставила, зеленокрила.

34

Брудний, обдертий, руки у крові, Я повертавсь до пам’яти небавом.

Гуло й шуміло, грало в голові

Якимсь незнаним маршем кучерявим.

За сосником, по пояс у траві, Я стрів Павла, що наближався плавом.

Поміж кущами виринув Максим,

І ми пішли, згуртовані, за ним.

35

Ми йшли всю ніч. На південь прямували, Житами в росах, плавнями брели.

Минувши хижі, дерев’яні звали,

Що нас лякали з ранішньї мли, Ми, наче вкопані, край річки стали: З одного боку - ізби залягли, А з другого - на хати біловиді

Садів клонитись віти красовиті.

36

- Там Україна… - проказав Максим

Старозавітним голосом Мойсея

(Всю Біблію, ще будучи малим,

Вивчав я з дідом до фіти всіяє), І ми, побачивши вітчизну дим,

Що нас манив, як захисту кирея, Перехрестилися й без перепон

Мулкий босоніж перейшли кордон.

37

“Пора спочити б, - натякнув Павло, -

Несила йти. Нарешті ми вже вдома”.

Максим згодивсь: “У гай поза село!”

І я відчув, яка велика втома

Гнітила тіло. Нило і пекло.

Та любо стріла складена солома.

І ми, у скирту врившися клубком, Поснули нагло непробудним сном.

38

Я бачив дивне видиво потому:

Із двору мати повагом ішла,

На поводі шовково-золотому

Коня баского впевнено вела,

Накинувши на нього паполому,

Мережану нитками зі срібла;

Вергав вогонь із ніздрів кінь гривастий, Немов дракона він жадав допасти.

39

На гривані золочене сідло

Незнаним сяйвом радісно сіяло.

Та вершника в кульбаці не було.

Гарячий кінь, басуючи зухвало,

Іржав розкотисто на все село:

Для нього вигону було замало.