Яр Славутич (Григорій Жученко) - Моя доба

1. РАЙ І ПЕКЛО

1

Степи, степи… Херсонська стороно, Мого дитинства океан бурхливий, Чи зможу на поеми полотно

Перенести твої безмежні ниви,

Твоє повітря - як міцне вино -

Твої раптові громовисті зливи?

Ласкава Музо, труд благослови -

Не дай згубити в леті голови!

2

Пошли звучання промітному слову, Щоб не бувало кострубатих рим; Навчи від зерна відмести полову

І занехати непотрібний грим;

Надхни співати в пору атомову

Класично-простим голосом старим

І вкороти, о Музо буйнокрила,

Дрібницям любим красного чорнила!

3

Ген-ген дрімає річка Бокова,

У хвилях марив тоне Благодатне, Де пліч сягає радісна трава,

Де розбрелось ожиння безпорадне, Де хащі терну б’ються за права

З кущами глоду, що ряхтить відрадно.

Там завжди Гурівський розлогий ліс

Ловив луну обкованих коліс.

4

Там кавуни рясніють на баштанах -

Як після битви біля Жовтих Вод

Лежали польські зайди у жупанах, Яких повсталий переміг народ

Під корогвами воїв богоданих…

Ще треба довгих і врочистих од, Щоб оспівати запорозьку славу,

Дзвінку в віках Богданову державу.

5

Там на старих могилах і горбах

Під сонцем зяють вапнякові баби.

Хто їх поставив по гінких степах?

Неначе тьмяні чорноморські краби, Вони наводять на прохожих страх.

Там повні дикої, хмільної зваби

Дніпрові плавні у поживний час, Коли багрець дубів ще не погас.

6

О як люблю я, поро вереснева, Поважний похід виповнених гарб, Що в двір пливуть, торкаючи дерева, Які зроняють свій багряний скарб.

Тоді загонисто, з гарчанням лева, Снопи ковтає молотарчин карб

І, наче хуґа, остюковий порох

Вкриває зерна золотистий ворох.

7

Тоді за плетений вербовий тин

Важезно падають достиглі груші.

На той солодкий запашний бурштин

Чатують радісно дитячі уші.

Тоді стає щасливим не один.

Тоді окрилює селянські душі,

Хоч як на стрим і скромність не зважай, Високим хмелем буйний урожай.

8

Масний чорнозем надарує збіжжя; Стави наплодять ситих коропів;

Окраса краю, давне Запоріжжя

У серці збудить променистий спів

І, мов чаклунське предків чорнокнижжя, Наснажить волю твердістю дубів, -

Чого ще треба трудовій людині, Чиє життя - немов медові дині?

9

Але московське ненаситне зло

Нагнало зграй на українське щастя.

За рік, за два мов повінню знесло

Щасливі села й хутори квітчасті.

Міста змінили старожитне тло

На кубістично-індустрійні снасті: До них пішов зруйнований селюк

Продати силу м’язуватих рук.

10

Спустивши свари, підступи й погрози, Прийшов тривожно тридцять другий рік.

Людей, мов бидло, гнали у колхози, Змовкали стайні, бравсь кущами тік

І зодягався в бур’яни - як лози.

Незламних духом, гордих споконвік

Щодня й щоночі комуністи брали -

Кудись везли на соловки й урали.

11

Одного досвіта й до нас прийшли.

Ще тільки перші півні заспівали, Ще з голубої ранішньої мли,

В якій кружляли зоряні навали, Дозрілий місяць не будив хвали

Дзвінкому небу в солов’їв, що спали, Тоді - страшний той час упам’ятку! -

Завив бентежно Босий на току.

12

Наш тристалічний хутір оточили

(Немов татари Чортомлицьку Січ), В дубові двері вдарили щосили -

Аж затряслася з переляку ніч.

Шалів на прив’язі, рвачкий, стокрилий -

Метався Босий, кидався на бич, Аж поки комсомолець Товстошкурий

Його застрелив, забиравши кури.

13

О як жадав я в той ганебний час

Допасти шаблі з-під герба старого, Що зі стіни зневажливо на нас

Зорив, немов картаючи престрого, Що ми, державці родових окрас, Без чину й зброї стоїмо убого, Та стримав батько, мов колись Кальниш: - Своє життя лишень занапастиш…