Яр Славутич (Григорій Жученко) - Моя доба

гаддя кольору цинобри

Згниє у темряві своїх в’язниць, Що їх звело, щоб гнути вільних ниць.

598

Тоді, о рідна, найдорожча мамо, Якщо не я, то мій майбутній внук

Моїми - вже зарослими - слідами

Перейде в радості - без горя й мук…

Стою німовно - і тремтить шляхами

Південна далеч у сльозах розлук.

Нехай з тобою, запорозька земле, Нащадків пам’ять і мій спів приємле!

599

Тебе, о мамо, бачу край воріт, Як ти стоїш, махаючи рукою,

Випроваджуючи в далекий світ.

Прощай, прощай! Із тугою важкою, Що вкрила землю, води і зеніт, Я вирушаю, повний неспокою:

Ясної правди чуючи ясу,

Я в серці присягу свою несу.

600

Прощай, нескорений, живий народе!

Тобою дане, на моїм чолі

Благословення, мов ясні клейноди, Нестиму гордо я по всій землі, Не покладаючись на хороводи

Хвали й ганьби, зухвалої у злі.

Прощайте, друзі, з ким навік ріднився!

Прощайте, недруги, якщо сварився.

ЕПІЛОГ

601

Прийми, читачу, цей жертовний труд, Двадцятьдволітню, довгу епопею.

Не ради красних і гінких споруд

Я молитовно побратався з нею:

Ще в Монтереї, де перістий люд, Почав я з туги за батьків землею, Коли Чапленко, ратай пересправ, Мені фіктивну кризу приписав.

602

Знавець великий говірної мови

(Але й наклепник же, натураліст, Усіх плебеїв проводир духовний!), Це він, поплутавши Оази зміст, Повів такі палажівські обмови,

Що поміж нами найміцніший міст

Людської дружби підпалив, - і блики

Нас роз’єднали, мов кордон, навіки.

603

А жаль великий, невимовний жаль!

Оцей ґедзюк дейнецького покрою

Вітав права державницьких скрижаль

І зважно бився з хижою Москвою, Дарма що, звідавши гуменних паль

І назвознавства підхопивши зброю, Достотно вивів “несвідомих” нас

Від адигейців чи лихих черкас.

604

Кому світлішої дав Бог дороги, Нехай радіє, мов мале дитя,

Мені ж доводилось крутити роги

Самому бісові - без каяття!

Та не сходив на бічні відноги

І не пускався берега - знаття

Мені було ясним дороговказом

(Про це повідаю ще іншим разом).

605

Ні, ні! Вагань і кризи не було.

Мета стелилася переді мною -

Немов струна! Бувало, підле тло

Мене шпигало, крило кропивою, -

Я просто йшов! Добро моє росло, Сягало неба смугою новою

І поверталось рясно на путі.

Це дознавали не самі святі.

606

Коли в тюрмі попаривсь я три тижні

За те, що львівські прочитав книжки

У Запоріжжі, - прокрощі невтишні

Мене морили. І відчай важкий,

Немов князів усобиці колишні,

Душив смертельно. Бравшись навпрошки, Я самотужки бився із добою -

Не раз, бувало, й ранився з собою.

607

Така вже доля тих, що предків міць

І запорозьку непокірну вдачу

Успадкували в гуркоті грімниць

Або за взір традицію козачу

Взяли - як стяг, щоб тілу горілиць

Не припахати у степу і плачу

Не підживляти серед матерів.

Безсмертя тим, хто в битві догорів!

608

Моє життя, моя журба німовна,

Мій змаг за правди гордий маєстат

Ненатле серце гартували сповна.

Так мітко б’ють набої від гармат!

Нехай на тім’ї не гойдалась вовна

(Чи пак чуприна), - двиготів варстат

І щедро ткалася буття основа,

Немов китайка тчеться малинова.

609

Я не забуду бравий Монтерей,

Дзвінку, вояцьку, зеленаву масу, В яку я в’їхав, мов козак Еней, Та вмить сахнувсь московського заквасу, Що ним, позичивши в Сірка очей, Поїли гурму, до житнівки ласу, Білогвардійці, зухи-москалі,

Кому кордони й досі замалі.

610

А дядько Сем недобачав нічого, Пригрівши їх доларницьким крилом.

Адже російської навчали строго, Мели холодні війни помелом.

Нахабна сотня гарту престарого

В довір’я кралась хитро,

--">