Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Ірина Солодченко
Перекручена реальність

Усі персонажі та події у романі – вигадані, і будь-яка подібність до живих або померлих персонажів або до теперішніх чи минулих подій є винятково та цілком випадковою

Здесь все было словно перекрученная реальность

Изученного мира, – одновременно страшная, смешная и нелепая…

Станіслав Соловйов, "Grunedaal

"

Частина перша. Незримі ваги

1

Одного спекотного травневого дня на початку ХХІ сторіччя до залу засідань районного суду великого міста впевненою ходою увійшла жінка середнього зросту років сорока восьми-п'ятдесяти. Одягнена в чорну мантію, з під якої кокетливо визирали елегантні червоні туфлі, жінка пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, повернулася, огледіла зал, поклала на стіл важкі томи і промовила напрочуд низьким та співучим голосом: «Прошу всіх сідати». Відкинувши з чола пасмо каштанового виткого волосся, вона зажадала аби прочинили вікно. Конвоїр, червонопикий і на диво аж ніяк не спітнілий дядько виконав її прохання і обережно присів на хиткий стілець поруч з кліткою. Важко зітхнувши, жінка пірнула у своє крісло і знову огледіла зал. На лавах примостилися п'ятеро учасників засідання, які дивилися на неї напруженими та сумними очима. Підсудний, чорнявий, гнучкий, фізично розвинутий хлопець з очами-буравчиками на смаглявому обличчі, нервово бігав по клітці. В його ході навіть по такій мізерній площині відчувався крок військового: плечі рівні, а підборіддя – геть піднесене вгору.

Суддя Ольга Дорош, так звали цю жінку, відкрила товстий том кримінальної справи. Сьогодні – звичайне судове засідання в справі Забарова за частиною першою статті 115 «Умисне вбивство»… Звичайне – та не звичайне. Вбивства судді доручили розглядати нещодавно. Та про це учасники засідання, які наразі не зводили з неї очей, не здогадувалися. А всюдисущі адвокати знали та помовчували… Проте суддя вела справу досить впевнено. Після формальних процедур вже почали допитувати свідка Лисенка, коли раптом двері розчинилися, й до зали влетіла груба, яскраво нафарбована дівчина з довгим вибіленим волоссям. З-під її куцого джинсового сарафану вилискували товсті литки. За дівчиною ледве протиснувся оператор, приосадкуватий парубок у шкіряних штанях та кінокамерою на плечах.

– Пробачте, що так запізно… Алла Жинсовська, 21 канал, – рішуче відрекомендувалася дівиця та кинула операторові. – Дмитре, постій тут…

Голос в неї був занадто верескливим для такого дебелого тіла і через це разив слух. Допоки збиті з пантелику конвойні дивилися на суддю, метикуючи чи не з її дозволу в залі буде провадитися зйомка, новоприбула притулила мікрофона до рота. Звикла до всього на світі, суддя на мить розгубилася. Вона навіть трохи почервоніла від такої нахабності, та потім підвелася, і міцно схопившись за спинку свого просидженого за 10 років суддівства крісла, аж занадто чітко вимовила:

– З якої рації? Я не надавала дозволу провадити зйомки. Прошу вас негайно залишити зал засідань!

Конвой нарешті оговтався й зіскочив з місць. Журналістка, розуміючи, що зараз її виведуть, звернулася до судді:

– Вибачте, в мене не було часу отримати дозвіл…

– Я нічого не маю проти вашої присутності на судовому процесі як глядача… І для цього не потрібно мати ніякого дозволу. Засідання – відкрите, й будь-який громадянин має право тут сидіти. Але я – проти зйомки в залі суду! Прошу оператора залишити зал.

Дівчина напевно була готова й до такого розгортання подій. Вона прожогом повернулася обличчям до камери й почала своїм пронизливим голосом квапливо наговорювати текст:

– Суддя забороняє нам знімати судове засідання! Ось така в Україні свобода слова! 21 канал мав намір зробити репортаж про нашуміле, за білого дня, вбивство у спальному районі міста…

Останні слова Алла Жинсовська вимовляла вже в коридорі, куди її відтіснив конвой. Суддя провела всіх їх поглядом, знову всілася і спокійно продовжила допит свідка. Лише червоні плями на щоках виказували її хвилювання.

Згодом, коли всі вже й забули про інцидент, а плями зійшли з обличчя судді, журналістка знову з’явилася у дверях залу засідань. Вона скромно присіла скраєчку на останню лаву, та просидівши там хвилин з двадцять тихенько підвелася і --">